Сергій Шевчук: «У шкільному віці запропонували п’ятирічний контракт з «Динамо»
Нападник Спортивного клубу «Чайка» у рубриці ПФЛ «Вони торкнулися слави»
Чемпіон Європи серед юнаків, нападник СК «Чайка» Сергій Шевчук в ексклюзивному інтерв’ю прес-лужбі ПФЛ розповів про власну кар’єру і відверто порадив молодим гравцям, чого треба уникати, щоб не знищити власну кар’єру.
«Динамо»
– Потрапив я ще до динамівської академії, перейшовши туди з Тернопільського спортивного ліцею, – розповідає футболіст. – Ми грали в чемпіонаті України і після одного з вдалих матчів проти «Динамо» мене запросили до Києва. Чесно, я був в шоці, і спочатку не повірив, що мене в «Динамо» беруть.
Тим більше, я був в шоці після того як побачив умови на базі «Динамо». Просто до того я тренувався в Тернополі реально в болоті, ми навіть митися нормально не могли. Щоб ви розуміли, ми купались або в рукомийниках, або вдома, якщо хтось жив десь недалеко та міг поїхати на вихідний.
Бридко про це навіть згадувати! Тому, зрозуміло, що після таких умов база «Динамо» здавалася фантастичною, тим більше, що тоді вона була свіженькою, адже її там буквально переді мною і відкрили. В «Динамо» я був неначе в теплій ванні, як в казці, тобто всі умови були, щоб ти розвивався.
Гроші та причини спаду кар’єри
– Досі думаю, що мені завадили гроші, десь дав слабинку та почав гуляти більше, ніж можна було. Гроші – головна причина того місця, де я опинився зараз. Я думаю, що ця проблема була не тільки в мене. Ми навіть на теперішній час отримували багато.
Ну от можу привести до прикладу преміальні за молодіжне Євро-2009, яке ми виграли. За ту перемогу я отримав двадцять п’ять тисяч доларів, мабуть, можна було квартиру в Києву тоді спокійно купити. А деякі пацани за два місяці ті гроші протринькали. А після ЄВРО з нами й «Динамо» контракт перепідписало, відповідно суми вже теж були вищими. У «Динамо» точно не бідували (сміється).
Я знизив до себе вимоги, безперечно. Але й потрапити до основи було не так легко, як зараз. Той же Ярмоленко не завжди навіть у заявку на матч потрапляв і міг просто кола на тренуванні мотати. Або якщо й потрапляв, то грав крайнього захисника. Якщо привозили легіонера, навіть невідомого, то він все одно був щонайменше в «Динамо-2». Я себе не виправдовую цим, але ситуація суттєво відрізняється від сьогодення – факт.
Всі хто грав в «Динамо-2» вірили та надіялися, що проб’ються до «Динамо». До речі я разом з Коркішком та Петровим потрапив до «Динамо-2» ще в одинадцятому класі, тобто нас трьох забрали раніше, ніж усіх інших.
Та й на збори з основою мав двічі поїхати, але обидва рази заважали травми, причому отримував їх буквально за день-два до вильоту на гру. Прикро, що все так склалося, але я нікого не звинувачую в цьому. Я сам погубив свою кар’єру, ні тренери, ні президенти за мене цього не робили.
А молодим би радив завжди обирати варіанти з якомога більшою кількістю ігрової практики, якщо це навіть оренда. Краще грати в оренді, ніж сидіти на банці в «Динамо». Незважаючи на молодий вік завжди треба грати та не боятися. Також порадив би менше на дискотеки звертати уваги, тобто не захоплюватись цим, як робив я.
Початок дорослого життя в футболі
– Після того як «Динамо-2» очолив Хацкевич, за його наказом всіх гравців, кому більш як двадцять років треба було прибрати з команди. Я розумів, що вже шансів нуль. Та й взагалі, скажу, що я пересидів в «Динамо», адже постійно вірив та чекав що ось-ось дадуть проявити себе.
Треба було йти раніше, при тому, що варіанти були. А після «Динамо» пішов до «Волині», де затримався лише на три тижні, бо свої були непорозуміння. Далі вже поїхав на три роки до Литви, де, до речі, грав постійно.
Там я змінив три клуби, а вже після Литви поїхав до Вітебська. Ще встиг побути в латвійській «Лієпаї», де спортивним директором працював Маріс Верпаковскіс, а лише тоді вже повернувся до України. Особисто мені бути легіонером не дуже сподобалася, адже закордоном нас не так сприймають як в Україні. Я не можу сказати, що довго акліматизовувався чи відчував себе чужим. Хоча в Литві, Латвії чи Білорусі всі прекрасно розуміли російську.
Про Білорусь
– У Білорусі я б не залишився жити, мені було дуже важко в цьому соціумі. У Вітебську таке враження, що років тридцять назад все як будувалося, так дотепер нічого й не змінюється. Та й саме місто дуже сіре, там погодні умови наче в Лондоні. Тобто сонце ти бачиш кілька тижнів на рік, а весь інший час – мряка. Та й оскільки в Білорусі я жив сам, то на тлі цього були постійні депресії.
У Вітебську жив від тренування до тренування, адже в місті навіть провести час не було де. Але така ситуація не у всій країні, бо Мінськ та Брест мені сподобалися – хороші міста. Але білоруські гранди мене не запрошували, а йти до середнячка на кшталт «Вітебська» вже не хотів.
Повернення до України
– До Першої Ліги пішов свідомо, більше того, свідомо йшов саме в «Агробізнес». Адже вдома були проблеми і потрібно було жити з сім’єю. А так як я родом з Хмельницької області, то й обрав «Агробізнес».
Зрозуміло, що якби не проблеми, то я до цієї команди не перейшов. Це вже зараз «Агробізнес» в Першій Лізі показує результат та цю команду знають. А ще два роки тому, ти просто йшов грати до невеликого містечка. Після від’їзду з «Агробізнесу» вирішили з дружиною переїхати до Києва. Варіантів було багато, але офіціант в Києві отримує більше ніж те, що мені пропонували.
А їхати до Литви чи Узбекистану знову ж не було сенсу, хоча була можливість. Я б просто витрачав на квитки та на життя все, що заробив би…
Де свого часу міг опинитися
– Не знаю, наскільки це правда, але мені говорили, що після ЄВРО мною цікавилися «Ліль» та «Валенсія». А ще перед цим начеб-то «Еспаньол» проявляв також інтерес, знову ж таки я можу тільки здогадуватись про це. Єдиний варіант про який можу ствердно говорити – московський «Спартак». Скаути москвичів мене помітили на турнірі Баннікова та запросили на медогляд.
Я вже, навіть, устиг зїздити до Москви та пройти медогляд, але потрібно було повернутися до Києва, щоб закінчити школу. Я саме вчився в одинадцятому класі і розумніше було б вже довчитися тих три місяці, ніж переводитися до Росії. В підсумку я повернувся до Києва та вже чекав завершення школи. Але за іронією долі я зіграв вдалий поєдинок за «Динамо-2», на якому був присутній Ігор Суркіс, буквально наступного дня мене викликали до нього в кабінет та запропонували п’ятирічний контракт. А ви самі розумієте, що в 16-17 років я сидів у нього просто зляканим та взагалі нічого не розумів.
Ні з ким не порадившись підписав контракт, мені ще й гроші тоді якісь підсунули прямо там. Тому після цього про «Спартак» вже не йшлося. Але я не жалкую, хоча, хто знає, адже все могло б скластися по-іншому.
Євген Біленький, спеціально для ПФЛ
http://pfl.ua/news/details/11427
