Тарас Ільницький. Відверто про футбол…
На цьому тижні виповнився рік, як Тарас Іванович Ільницький очолює Спортивний клуб «Чайка». Прекрасний привід, аби познайомитися з наставником нашої команди трохи ближче.
Тож, вашій увазі ексклюзивне інтерв’ю головного тренера «жовто-синіх» Тараса Ільницького прес-службі СК «Чайка»:
«В розмові з президентом «Чайки» я гарантував результат.
Я був впевнений, що у мене вийде»
Тарасе Івановичу, минув рік як ви очолили Спортивний клуб «Чайка». Як ви можете охарактеризувати цей період у житті клуба та в особистому житті?
У житті клуба це був період перебудови, змін. Якщо рік назад було одне завдання – закріпитися у Другій лізі, адже клуб дебютував на професійному рівні, то зараз перед нами стоїть кілька завдань, які спрямовані на розвиток клубу, на перспективу. Щодо мене, то також відбулись певні зміни. Все ж таки працювати з дітьми, юнаками та молоддю це зовсім інше, аніж з професійною командою. Це нове випробування для мене.
Як відбулось ваше знайомство з «Чайкою»? З чого все починалося? Як ви стали головним тренером клубу?
Все склалося дуже просто. Я мав тоді вільний час для відвідування матчів різних клубів, і «Чайки» зокрема. Навіть не з метою працевлаштування, а чомусь навчитися для себе. Згодом дізнався, що у «Чайці» звільнилася посада головного тренера. На той час я вже мав своє бачення, що можу дати команді, як змінити гру та результат. Клуб дуже потребував в очках, в тому щоб бути вище у турнірній таблиці. В розмові з президентом «Чайки» Олександром Петровичем Нігруцою я гарантував результат. Я був впевнений що у мене вийде. Так все й сталося.
А чому ви взагалі вирішили так кардинально змінити вид діяльності, адже тренувати юнацькі та дорослі команди – це дві великі різниці?
Я знав, що рано чи пізно, це станеться – що буду тренувати саме дорослу команду. Чому починав з дітей? З чогось я мав починати… У моєму випадку я не міг одразу працювати з дорослою чи професійною командою. Тому коли я закінчив кар’єру гравця, стало питання чим займатись? Згодом дізнався, що відроджується київський «Арсенал», зокрема його Академія. Вирішив спробувати власні сили. Почав працювати з дитячою командою. За рік вже тренував U-16, а потім U-19. Тобто я поетапно та цілеспрямовано йшов до мети працювати з дорослою командою через роботу з гравцями молодших вікових категорій.
Ви прийняли «Чайку», коли клуб перебував на останньому місці у турнірній таблиці. Що саме вам довелося змінити у діях команди, можливо – у відношенні футболістів до гри?
Першим чином змінив гру у захисті. Команда мала грати більш організовано у цій ланці, більш надійно. Також я виходив з того, які сильні якості мають гравці. В команді були швидкісні футболісти, які грали на флангах. Ми це вдало використовували.
«Вранці приїхав додому, а ввечері вже сів на київський поїзд.
Навіть у батьків дозволу не спитав»
У віці 16 років ви потрапили до Академії київського «Динамо». Як це сталося? Хто вас запросив до лав гранду українського футболу, якого тоді тренував легендарний Валерій Лобановський?
На той час я був гравцем клубу «Енергетик» з мого рідного міста Бурштин. В основі не грав, але на заміну виходив. Команда грала у Другій лізі, а з нами в групі були команди з Києва, зокрема «Динамо-3», та Київської області. Під час виїзду до столиці на один із матчів чемпіонату наставник команди покликав мене на зустріч до однієї людини. То був тренер «Динамо-3» Юрій Петрович Єськін, який, до речі, зараз працює в Академії «Чайки». Він подивився на мене і я пішов собі готуватися до матчу. А вже після гри мені кажуть: коли повернешся додому одразу збирай речі – чекаємо у вівторок у таборі «Динамо». Я так і зробив, адже це була моя мрія. Вранці приїхав додому, а ввечері вже сів на київський поїзд. Навіть у батьків дозволу не спитав.
Потрапити у «Динамо», у той час, напевно, була мрія кожного гравця в Україні. Ви грали у «Динамо-3» та «Динамо-2», але за основу так і не зіграли. Чому?
Збіг обставин, про який не хочу зараз згадувати, не дозволив мені у такому ранньому віці рухатися далі. Але я хочу підкреслити, що тоді тренування у другій чи третій команді нічим не відрізнялися від основи. Ми всі працювали за однією програмою. Головну роль відігравали показники тактико-тактичних дій. Якщо вони в тебе високі, рано чи пізно це помічали безпосередньо у штабі Лобановського.
У віці 19 років ви пішли з «Динамо». Що вам дали ці три сезони у стані київського клубу як гравцю?
По-перше – життєвий досвід. З 16 років я вчився жити далеко від батьків та мав самостійно вирішувати деякі власні питання. По-друге, вчився вмінню бути частинкою колективу, який має одну ціль. Це було досить непросто, адже хлопці були з різних регіонів. І по-третє, це звичайно школа київського «Динамо». Як би не грала основна команда, Академія завжди давала результат. Там завжди будуть зростати одні з найталановитіших гравців в Україні. І отримувати футбольну науку в такій школі – це безперечно велика перевага.
Транзитом через київський ЦСКА, де ви відіграли один сезон, в вашій кар’єрі з’явилось ужгородське «Закарпаття». Саме там ви стали гравцем основи та відбувся ваш дебют у Прем’єр-лізі. Чим запам’ятався період у «Закарпатті»?
Запам’ятався тим, що саме у «Закарпатті» для мене відбувся перехід з юнацького футболу у дорослий. Окрім того, в Ужгороді підібрався тоді гарний колектив, а в ЦСКА я не бачив перспектив, тому після одного сезону в стані «армійців» був радий переїхати до «Закарпаття». Тем більше, що взимку перед клубом було поставлене завдання вийти до Вищої ліги. І ми його виконали, адже команда дійсно демонструвала яскравий футбол.
Згодом «Закарпаття» залишило елітний дивізіон, а ви спочатку опинилися у складі київського «Арсеналу», де головним тренером був відомий Олександр Заваров, а за рік перейшли до табору сімферопольської «Таврії», якою керував Михайло Фоменко. Втім, у 26 років ви фактично перестали грати на рівні Прем’єр-ліги. Що сталося?
У той період були як особисті мої помилки, про що я зрозумів вже пізніше, так і збіг обставин. Напевно, я не повинен був залишати «Арсенал». Хоча у «Таврії» спочатку все йшло дуже добре. Я грав в основі, команда мала гарний результат. Але перебуваючи у Сімферополі, за тиждень до початку чемпіонату, я отримав важкої травми. На півроку довелося забути про футбол. А коли повернувся на поле – в «Таврії» змінився тренер, а з новим наставником відношення не склалися. Пізніше ситуація повторилася, коли я повернувся до «Арсеналу».
В клубах Вищої ліги ви грали виключно на позиції захисника. Так було завжди у вашій кар’єрі гравця, чи був час, коли довелося змінювати амплуа?
До київського «Динамо» я прийшов у якості нападника. Але десь за півроку так склалося, що мене поставили у захист. Зіграв непогано, отже й залишився там. А у юнацькому футболі я грав попереду. До речі, непогано виходило забивати м’ячі.
Чи були матчі, або якісь події, у період часу, коли ви грали у Вищій лізі, які запам’яталися чимось особливим для вас?
Напевно для багатьох гравців є таке: якщо твій клуб обіграв «Шахтар» чи «Динамо», цей матч назавжди зашиється у пам’яті. Будучи в «Арсеналі» ми вигравали у «гірників». Запам’яталася гра «Арсеналу» з «Таврією», після якої мене й покликали до Сімферополя. У складі «Таврії» я би відзначив ігри з французьким «Ренном» у Кубку Інтертото. Програли у матчі-відповіді лише по пенальті.
Нам потрібен час, який дозволить довести усім,
що проект «Чайка» надійний і має майбутнє.
Рішення керувати командою: коли і за яких обставин ви зрозуміли, що будете будувати кар’єру тренера?
Напевно, моя тренерська кар’єра почалася ще з київського «Арсеналу», коли грав за другу команду. Я був у складі найстаршим, тому завжди щось підказував партнерам по команді, намагався керувати на полі. Деякі тренери, які бачили це зі свого боку, навіть казали мені, що варто спробувати стати тренером. Але головне, що мені самому подобалось займатися цим. З часом я остаточно зрозумів, що мені подобається будувати тренерський процес, аналізувати тактику та гру і потім дивитися що вдалося, а що ні. Зараз я можу сказати, що це саме той напрямок у футболі, де я хочу розвиватися.
У «Чайці» ви маєте свій тренерський склад. Як ви можете охарактеризувати помічників? За якими критеріями ви вибрали саме цих людей у свій штаб?
Для мене головний критерій це довіра, адже дозволити допомагати я можу тільки тим людям, яким довіряю. У нас молодий тренерський штаб – моїм помічникам 26-27 років. Вони відповідальні люди. В них є власна думка. Ми не завжди одразу знаходимо спільне бачення на вирішення питання. Але це спонукає нас обговорювати проблему та знаходити найліпше рішення. Є великий плюс – мої помічники мають величезне бажання розвиватися, проявити себе та щось довести. Сподіваюсь, що з часом їх велике прагнення удосконалюватися перевершить відсутність достатнього досвіду і дасть нам можливість розуміти і будувати гру команди ще краще.
Філософія тренера… яка вона у Тараса Ільницького? Як тренер ви прихильник яких схем, тактики, гри?
Будучи гравцем я діяв на позиції захисника. Відповідно свою тренерську роботу я будував з точки зору захисника: надійно зіграти ззаду, а у нападі щось вигадаємо. Але аналізуючи свою роботу у дитячих та юнацьких командах, я розумів що лише надійним захистом результату не доб’єшся. Тому зараз працюємо на тим, щоб команда мала творчу гру у всіх лініях. Моя мрія побудувати гру, коли результат буде залежати від нас, а ні від помилок суперника.
Еталон тренера. Чи існує він у вашому розумінні? Кого з наставників команд світового рівня, чи українського, можна підвести під це поняття?
Це дуже філософське питання, адже щоб відповісти на нього треба знати та розуміти багато нюансів в роботі того чи іншого тренера. Найчастіше ми оцінюємо роботу тренера по результату. Якщо брати цей фактор, то у світі є зараз два тренери, які дають результат та стабільність вже протягом довгого часу. Це Хосеп Гвардіола та Юрген Клопп. Щодо українських тренерів, мені дуже подобається що зараз відбувається у луганській «Зорі». Команда на рівних грає з «Динамо» та «Шахтарем». А це показник! Завжди хотів повчитися у Леоніда Кучука. Дуже багато чув приємного про його роботу. Також можу відзначити дії Остапа Маркевича.
Минулої зими та влітку склад «Чайки» мав певні зміни. Деякі гравці пішли з команди, на їх місця були запрошені інші. Ці численні кадрові зміни були за вашою ініціативою чи збігом обставин?
Деякі зміни ініціював я, інші – збіг обставин. Раніше у нас були такі домовленості з гравцями: будь-хто у міжсезоння міг підійти і сказати: «Я знайшов кращий варіант, я йду з команди». І перешкодити йому ми не мали права. Звичайно, це було погано, адже коли ти розраховуєш на гравця, а він йде з команди – це може позначитися на грі та результаті. З цього літа ми намагаємося підписувати таких футболістів, які готові грати в команді хоча б рік, або два. Знайти таких непросто, адже у нас молода професійна команда, яка лише другий рік грає на цьому рівні. Нам потрібен час, який дозволить довести усім, що проект «Чайка» надійний і він має майбутнє. Не кожний досвідчений гравець піде у клуб, який щойно став професійним. А молодий футболіст, якому 20-22 роки, мріє грати у Прем’єр-лізі – і це нормально. Але ми рухаємося своїм шляхом. Наше завдання стабілізувати склад, в якому будуть як молоді, так і досвідчені гравці. Саме над цим ми і працюємо у цьому чемпіонаті.
Ви рік в клубі, але це вже минуле. Будь-яка людина намагається дивитися у майбутнє. Яку стратегію розвитку клубу та покращення гри команди має ваш тренерський штаб на найближчі півроку, а може рік?
Наша головна мета на сьогодні – більше вигравати. Дві перемоги у 13 матчах чемпіонату – дуже мало. У цьому питанні ми не виконуємо завдання. Водночас ми працюємо над тим, щоб стабілізувати склад. Наша ціль – залишити основу гравців на весняну частину змагань. Також продовжимо працювати з нашою молоддю, залучати її до основи. Вже зараз у складі грає декілька футболістів, яким біля 20 років. Якщо дивитися у майбутнє, то наша мета на наступне літо мати команду з 20 гравців основи – сплав досвіду і молодості.
Прес-служба СК «Чайка»
